Наукові конференції Львівського національного університету імені Івана Франка, ІІ Міжнародна науково-практична конференція «КОМУНІКАЦІЯ У СУЧАСНОМУ СОЦІУМІ»

Розмір шрифта: 
(НЕ)НАДІЙНІСТЬ НАРАЦІЇ ЯК ТИП ОПОВІДІ
Ольга БІЛИНСЬКА, Лариса ДОВБЕНКО

##manager.scheduler.building##: Центр англомовної академічної комунікації (головний корпус університету)
##manager.scheduler.room##: Ауд. 237
Дата: 2018-06-08 03:00 – 05:30
Змінено: 2018-06-02

Тези


Текстовий адресант (наратор) є ключовою постаттю художнього прозового тексту. Від типу оповідної інстанції, вибраної автором, залежить інтерпретація читачем художнього тексту та його інтенціональної спрямованості. Оповідь може вести як надійний, так і ненадійний наратор. Надійного наратора визначаємо як такого, що своїми розумовими здібностями, вдачею та намірами через дотримання комунікативних норм продукує правдоподібний, достовірний художній наратив. Для ненадійного наратора властивим є цілеспрямоване чи нецілеспрямоване спотворення інтерпретації оповіді, що суперечить системі норм та цінностей тексту або/та читача. І надійна, і ненадійна нарація є складним феноменом у художньому тексті, який неможливо витлумачити лише на основі текстових даних, а потрібно інтерпретувати як під прагматичним, так і формальним кутом зору.

Наше завдання полягає у тому, аби з’ясувати, що саме у мовній поведінці наратора примушує читача сприймати його точку зору з певними застереженнями. Ми спробуємо окреслити основні параметри та принципи ненадійності оповіді наратора, який водночас може бути головним героєм твору.

Термін «unreliable narrator» був запропонований В. Бутом у праці Rhetoric of Fiction (1961). Дослідник визначив ненадійність оповіді на основі порушення чи дотримання наратором норм і принципів ведення оповіді даного твору [4, с. 158-159]. Бут зауважує, що «наратор часто радикально відрізняється від ідеалізованого автора («implied author» — пер. Л. Д.), який є його творцем» [4, с. 152]. Прикметно, що ідеалізований наратор сам не веде оповіді, а натомість присутній у творі «ідеологічно». Наратор суб’єктивно оповідає у причинно-наслідкових зв’язках про події, які в певний момент є для нього важливими, або ж замовчує інформацію, яка, з його погляду, несуттєва. Він є ключовою фігурою тексту. Поняття наратора ототожнюють з поняттям оповідача, розповідача чи повістяра, оскільки він/вона – фіктивна  особа, створена автором-письменником. Наратор формує об’єкт оповіді, художній світ, може дистанціюватись від оповіді персонажів. Наратор може набувати ролі протагоніста, бути важливим персонажем, другорядною особою чи простим спостерігачем [4]. Наратор – «центр системи просторово-часових координат, потрібної для урухомлення розгалуженого механізму дейктичної референції, закладеної в мові й активно задіяної в будь-якому наративному тексті» [1, c. 250]. У фігурі наратора втілюється свідомість, що забезпечує цілісність структури й композиції тексту. Поняття ненадійного наратора тлумачиться як внутрішньотекстовий конструкт взаємин між «постульованим наратором» та ідеалізованим автором (друге «Я» автора) [4, с. 151]. Введення в наратив ненадійного оповідача забезпечує передачу естетичної свідомості, імпульсів, енергетики автора до читача [3, c. 17], збуджуючи у його свідомості уявлення та роздуми, однотипні з авторськими. Як зауважує В. Бут, на відміну від надійного наратора, ненадійний змушує читача робити висновок про персонажів або наратив із того, що імпліковане. Таку наративну стратегію автор використовує для «підпільної комунакації» з читачем [5, с. 304].

Вважається, що ненадійні наратори ‒ це передусім оповідь від першої особи. Варто зупинитися на окреслених В. Рігганом випадках, коли читач має підстави сумніватися у вірогідності оповіді наратора. В. Рігган присвятив дослідження таким ненадійним оповідачам, як шахраї, божевільні чи надміру простакуваті персонажі або ж клоуни/блазні, наголошуючи на зв’язках між девіантною, тобто психічно нездоровою чи розладнаною свідомістю і недостовірністю, що виявляється при описі життєвого досвіду. Він виокремлює такі типи акцентуованих нараторів:

  1. наратор з перебільшеним ego; такий, який страждає мегаломанією; схильний перебільшувати та вихвалятися;
  2. психічно хвора чи неврівноважена людина; особа, що неадекватно тлумачить власні емоції, психічні стани та сприйняття: відповідно, не можна довіряти його інтерпретації подій;
  3. наратор-блазень, котрий не ставиться серйозно до оповіді і свідомо грається з читачем, істинністю подій та ін., пересмикуючи та спотворюючи персонажів, сюжет, точку зору;
  4. наратор-брехун ‒ оповідач, який всупереч власній ментальній зрілості, поінформованості та обізнаності з подіями свідомо веде неправдиву оповідь, лукавить, навмисно спотворює свою роль та подає себе чи інших у фальшивому світлі. Це зазвичай відбувається задля навмисного введення в оману читача, причому нерідко заради того, аби приховати власну ганебну чи непристойну поведінку в минулому [7, c. 38].

Утім, така типологія не може бути вичерпною і не може охоплювати повний спектр ненадійної нарації.

Останнім часом деякі когнітивісти та наратологи почали ставити під сумнів традиційне визначення ненадійного наратора В. Бутом з огляду на надмірну залежність ідеї ненадійності від поняття ідеалізованого автора (Якобі, Олсон, Нюнінг, Кон і Гансен). Але найбільш аргументовано доводить неповноцінність риторичного підходу В. Бута Ансгар Нюнінг, когнітолог-наратолог, який вважає, що ненадійну нарацію найбільш доцільно інтерпретувати в межах когнітивної парадигми. Він критикує В. Бута за те, що той розглядає ненадійність наратора як питання відносин між ідеалізованим автором та наратором, що призводить до виключення ролі читача в інтерпретації поняття ненадійності. З погляду А. Нюнінга, ненадійність, натомість, є динамічним конструктом, котрий з’являється в процесі сприйняття твору в залежності від інтерпретативних можливостей читача. Власне з цих міркувань А. Нюнінг наполягає на орієнтованому на читача підході при аналізі наративної ненадійності [5]. Таким чином А. Нюнінг доводить, що наративна ненадійність є в прямій залежності від того, хто сприймає текст.

Література


  1. Бехта І. А. Дискурс наратора в англомовній прозі./ І. А. Бехта.– К: Грамота, 2004. – 304 с.
  2. Легкий М. З. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка, автореф. дис. …на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук: спец. 10.01.01. “Українська література”/ Микола Зіновійович Легкий. – Львів, 1997. –17 с.
  3. Ткачук О. М. Наратологічний словник. – Тернопіль: Астон, 2002.
  4. Booth W. C. The Rhetoric of Fiction. – University of Chicago Press, 1983.
  5. Nünning A. Reconceptualizing the theory, history and generic scope of unreliable narration: Towards a synthesis of cognitive and rhetorical approaches // Narrative Unreliability in the Twentieth-Century First-Person Novel // Narratologia, 14. – Berlin and New York: Walter de Gruyter, 2008. – P. 29 –76.
  6. Riggan W. Picaros, Madmen, Naffs, and Clowns: The Unreliable-First-Person Narrator. – Norman: The University of Oklahoma Press, 1981. – 206 p.